"Субстанція", кетамін і гра в Лілу / the Substance, k-hole and Lila game

Отже, я подивилася “Субстанцію”.

Я  ̶а̶х̶у̶є̶л̶а̶ щиро вражена, це дуже потужне кіно, місцями занадто огидне,так що частину фільму я просто слухала, звук малював картинку там, де очі уже не витримували. Коли я вийшла з кінотеатру, я тільки і помічала зморшки у людей, мішки під очима,  вселенську втому на обличчях, хворобливу ходу.

Я боюся старіння. І тому, що тіло стає слабшим, а отже, більш вразливим, і тому, що піддаюся впливу, який нав’язаний суспільством. Я потрапляю в цю пастку самопоїдання, коли дивлюся на себе в дзеркало і шукаю там недоліки, шукаю свої “недостатньо”.

Я дивлюся на дорослу, але сука таку гарну жінку на екрані, яка так і не потрапляє на побачення через повний ненависті і неприйняття  себе погляд і запитую себе, чи можу це бути я. В ті моменти, коли моя кохана людина обдаровує мене компліментами і захоплюється мною, я обираю фокусуватися на всьому, що не люблю в собі. 

Моделінгом я займаюся непрофесійно і для задоволення, більше сприймаючи себе в амплуа фотографа, втім, чесно зізнаюся, мені фонить думками про те, що буде далі, коли моє тіло суттєво зміниться, і порівняннями себе з іншими дівчатами, які позують. В цьому порівнянні немає нічого мотивуючого чи ресурсного, я просто марно спалюю свою енергію, але ж блять трава завжди зеленіша у когось десь там.

Дивлюся відео огляд на фільм, в якому згадуються секс-символи кіно і відомі всьому світу найкрасивіші моделі, кожна з цих жінок  вважала/є себе недостатньо гарною. Іронічно, що, поки ти сумніваєшся в своїй красі і молодості, до тебе завжди готовий позалицятися якийсь хлоп, який не дуже доглядає за своєю гігієною та фізичною формою, не надто вкладається в свій саморозвиток, але який ні краплі не сумнівається в тому, що ти від нього будеш шаленіти.

Для мене кінцівка кінострічки Коралі Фаржі це квінтесенція цього клятого абсурду “я некрасива”. Чесно, це ахуєнно, коли істота, на яку перетворюється Елізабет, дивиться на себе в дзеркало і під миленьку музику крутить собі пасмо волосся, запихує сережку у незрозумілий отвір на так званому обличчі і без тіні сумніву йде на свій концерт. Хочеться щиро і без дойобу полюбити себе до того, як хробаки будуть жерти мій прах.

Але все не закінчується на оцінці зовнішності. Ох, це тільки початок, бо ж є ще внутрішнє “я”, до якого можна доєбатися.

Розкажу вам про свої кетамінові тріпи і гру в Лілу.

Я уже рік займаюся йогою в одній школі  - окрім хатха-йоги я пильно вдивляюся в себе і під мікроскопом вивчаю своє єство - хто я, які мої страхи і бажання, які мої хибні установки, які заважають мені жити щасливе життя, що я вмію і не вмію. Це як психотерапія, тільки тут немає кого звинувачувати, крім себе самої. Потужний саморозвиток з непопулярним баченням через призму тонких матерій та енергій, з незвичними практиками, які часто розйобують в сльози і слюні.

Мій останній факультативний курс нагадував заняття з тайського боксу, ми напрацьовували нові енергетичні та фізичні стани. На практиці ми вивчали себе через бойове мистецтво та навички самозахисту. Відпрацьовували удари - ляпаси, удари по тілу і обличчю в боксерських рукавицях і без - і рефлексували усе, що відчуваємо, вчилися вивільняти агресію, не йти за емоціями, дивитися на світ як на такий, що має гнівне обличчя і якому на нас чхати.

 З потужними відкриттями я стала відчувати себе розгубленою - я загубила орієнтир і втратила розуміння, де справжня я, а де мої хибні уявлення про себе і цей світ. Як цибулину, я роздираю свою свідомість в пошуках серцевини і часто плачу.

Так захопившись відкриттями про свій внутрішній світ і дослідженнями “що зі мною не так і що мені треба в собі виправити”, я спробувала кетамін. 

Кетамін - це анестезувальний дисоціативний препарат, і класично його використовують для введення в наркоз. Але це ще не все, адже у кетаміну є славнозвісна k - hole.           ( Явища k-hole можуть викликати глибокі відчуття дисоціації, залишаючи людей із почуттям відокремленості від їх фізичної сутності або нестачі контролю над нею. Цей стан знаходиться на межі між сп’янінням і коматозним станом, виявляючи симптоми, як-от замішання, відчуття легкості та очевидна дисконнекція між розумом і тілом.)

Мій близький друг (важливо: він лікар) запропонував мені незвичний досвід подорожі в своє підсвідоме, розказавши мені про свій унікальний досвід. Те, що він пережив у цьому сні, назвемо це так, збудило мою уяву - я захотіла так само обрати собі запит, з яким вирушу в своє підсвідоме через укол голки. А описував він подорож, яку здійснив через зимовий ліс, де бачив своїх знайомих і близьких, різні ситуації, які він проживав впродовж життя, і можливість подивитися на них під зовсім іншим кутом.

При першій спробі  мені не вдалося досягти того стану, який описував мій друг. Мене відірвало від свідомості і закрутило у вирі гіпнотичних ілюзій, в яких я втратила уявлення про цей світ, своє тіло і чи є у мене тіло взагалі, але я все ще залишалася на поверхні, час від часу розплющуючи очі і запитуючі “де я”, “котра година”, “коли я увійду в потрібний мені стан”. За сорок хвилин такого тріпу я остаточно прокинулася. Моє тіло було слабким, у мене паморочилося в голові, я не могла стояти на ногах і відходила від цього стану не менше двох годин, мене вразило наркотичним похміллям - це був мій перший і єдиний досвід анестезії.

Після першого такого ляпаса я вирішила дати собі перепочинок в кілька місяців, але обов'язково повернутися і спробувати ще раз, тому що гештальт був незакритий.

За кілька місяців я знову назбирала питань до себе, і одного дня я зненацька написала другові: “я хочу знову пірнути, введи мене, буду за годину у тебе”.

У мене мала бути зустріч із психотерапевткою за 3 години, і я розуміла, що не встигну очухатися, тож я змусила себе почекати. На зустрічі я поділилася з терапевткою про свої плани, і вона люб'язно поцікавилася, з яким запитом я входжу. Вислухавши мій потік самоневдоволення, вона зробила паузу, і спитала дозволу поділитися своїми роздумами. Отримавши мою згоду, вона спитала: “може вже досить  шукати, що  з тобою не так? може ти хочеш подивитися на все те, що в тобі є хорошого?”

Це було дуже резонне запитання, з яким я відчула  сором - я за годину стрибну в невідомість, дозволю собі вколоти в сідничний м'яз наркоту, і між тим дойобуюся до себе, неідеальної. 

Коли ми закінчили, я вийшла з кухні в спальню до свого друга, і сказала, що готова.

Цього разу він збільшив порцію анестетика, яку вколов мені, і я відчула слабкість значно швидше, майже одразу, як лягла на ліжко. Я відчувала, як він обіймав і гладив мене, а ще - відчувала хвилювання, адже пам'ятала з минулого разу, якою ціною мені дався тріп. Світ знов закрутився, і очі, хоч і були розплющені якусь частину мого перебування в цьому стані, уже не розпізнавали звичний світ довкола. Дуже важко дібрати слова, щоб описати цей стан, бо це ні на що не схоже.. Гадаю, це саме тому, що він - дисоціативний. Я залишаю не тільки свою тілесну оболонку, я залишаю будь-яке уявлення і спогад про те, що у мене  є фізичне тіло. Мене закручує у візуальну кашу, так, ніби я частина конструкцій, рідин і матеріалів, я кудись падаю чи стікаю, і мені постійно здається, що так було і буде завжди, і закрадається бажання померти, - не драматичне бажання, адже я не пам'ятаю, хто я, а більше як відгук на те, що мене штурхає і мотиляє, і я відчуваю втому, а відтак - бажання, щоб це все зупинилося. Десь далеко я чула музику, яку ми залишили для мене ввімкненою, це були треки зі Skyrim, і понад усе я хотіла, щоб настала тиша, але уже не могла про це сповістити, хіба що телепатично.

В цей час мій друг  пильно стежив за моїм станом. Він сказав мені, що у мене постійно западав язик, і я ніяк не могла залишитися лежати на боці, мої очі були розплющеними, але я не реагувала ні на що. Я пробула в цьому стані вдвічі більше часу, ніж очікувалося, як наслідок, відійти від наркозного сп’яніння мені довелося вдвічі довше.

Так ми встановили, що мені недостатньо ввести кетамін, щоб увійти в k-hole, а треба додатково вводити ще якусь речовину.

Але окрім цього, для мене є знаковим цей епізод. Я намагалася увійти в підсвідомість на агресії до себе, і сама ж отримала від себе стусана.

За деякий час  після того мені написала моя подруга, яка запропонувала мені пограти в Лілу. До цього я краєчком вуха чула про неї, але не мала чітких уявлень. Отже, Ліла - це настільна езотерична гра. Ставиш подумки чи вголос запитання, і чекаєш, коли гра впустить тебе - має випасти 6 на гральному кубику. Я вражена, як це працює, але дійсно, гра не пускала мене, поки я не перебрала в голові усі варіанти запитання і не сформулювала його в таке: “де я втрачаю свою енергію?” І серед усіх можливих запитань, що рояться в голові, це є нині найбільш актуальним. Склалося враження, що гра буквально відповіла “як я рада, що ти запитала! Отже, сідай і слухай”

Ми грали  5 з половиною годин, я списала величезний конспект інсайтів, серед яких були очевидні речі, які я уже помічала, такі, які я приношу на особисту терапію, але були і такі, які гра підсвітила мені і підкреслила жирним - коли на якісь твердження чи питання випадає знову 6, це щось енергетично заряджене, що теж варто собі відмітити.

Я знайшла для себе дуже багато підтримки і валідації своїх почуттів, зустрілася віч-на-віч з власними переконаннями і викривленим розумінням правильності, де я зраджую собі на користь комусь чи чомусь, не дозволяю собі проявлятися і торкатися глибинних бажань. Не хочу вдаватися в подробиці своїх відкриттів, скажу лиш, що це був справжній тріп! П’ятигодинний, з дратуванням,  але без блювання і наркотичного похмілля, без застрягання в дірі свідомості, де мені здається, що я уже не вирину назовні і ліпше уже померти.

Я знову і знову вчуся пізнавати себе і цей світ довкола з любові, а не з агресії, з терпінням і розумінням, з цікавістю, і з прийняттям того, що це бляха важко. Часом мені це вдається.

eng

So, I watched the Substance.

 ̶i̶t̶ ̶f̶u̶c̶k̶i̶n̶g̶ ̶b̶l̶e̶w̶ ̶m̶y̶ ̶m̶i̶n̶d̶ I was truly impressed, it's a very powerful movie, sometimes too disgusting, so I just listened to part of the movie, the sound painted a picture where my eyes could not stand it. When I left the theater, I kept noticing people's wrinkles, bags under their eyes, universal fatigue on their faces, and a painful gait.

I am afraid of aging. Both because my body is getting weaker and therefore more vulnerable, and because I am exposed to the influences imposed by society. I fall into this trap of self-eating when I look at myself in the mirror and look for flaws, looking for my “not enough”.

I look at the grown-up but bitchin' beautiful woman on the screen who never gets a date because of a look full of hatred and self-unacceptance and ask myself if that could be me. In those moments when my loved one gives me compliments and admires me, I choose to focus on everything I don't like about myself.

I do modeling unprofessionally and for fun, thinking of myself more as a photographer, but I honestly admit that I am haunted by thoughts of what will happen next when my body changes significantly and by comparisons with other girls who pose. There's nothing motivating or resourceful about this comparison, I'm just burning my energy in vain, but the grass is always fucking greener on someone else's lawn.

I'm watching a video review of a movie that mentions movie sex symbols and world-famous beautiful models, and each of these women thought they were not beautiful enough. It's ironic that while you doubt your beauty and youth, some guy who doesn't care much about his hygiene and physical fitness, doesn't invest too much in his self-development, but who has no doubt that you will be crazy about him, is always ready to court you.

For me, the ending of Coralie Farja's movie is the quintessence of this damn absurdity, “I'm ugly.” Honestly, it's fucking amazing when the creature Elizabeth turns into looks at herself in the mirror and twirls a lock of hair to the music, puts an earring in an incomprehensible hole in her so-called face, and goes to her concert without a shadow of a doubt. I want to love myself sincerely and without self-eating before the worms eat my ashes.

But it doesn't end with the assessment of appearance. Oh, that's just the beginning, because there's also the inner self to fuck with.

I'll tell you about my ketamine trips and playing Leela.

I've been doing yoga at one school for a year now. In addition to hatha yoga, I look closely at myself and study my being under a microscope - who I am, what my fears and desires are, what my false attitudes are that prevent me from living a happy life, what I can and cannot do. It's like psychotherapy, only here there is no one to blame but yourself. Powerful self-development with an unpopular vision through the prism of subtle matters and energies, with unusual practices that often make you cry and drool.

My last course was like a Thai boxing class, where we developed new energy and physical states. In practice, we studied ourselves through martial arts and self-defense skills. We practiced strikes - slaps, punches to the body and face with and without boxing gloves - and reflected on everything we felt, learned to release aggression, not to follow emotions, to look at the world as having an angry nature and not giving a damn about us.

With the powerful discoveries, I began to feel lost - I lost my bearings and lost understanding of where the real me was and where my false ideas about myself and this world were. Like an onion, I tear my consciousness apart in search of the core and often cry.

So fascinated by discoveries about my inner world and researching “what is wrong with me and what I need to fix in myself,” I tried ketamine.

Ketamine is an anesthetic dissociative drug, and it is classically used to induce anesthesia. But that's not all, because ketamine has the famous k-hole. (K-hole phenomena can cause profound feelings of dissociation, leaving people with a sense of separation from or lack of control over their physical self. This state straddles the line between intoxication and coma, exhibiting symptoms such as confusion, a feeling of lightness, and an apparent disconnect between mind and body.)

A close friend of mine (important note- he is a doctor) offered me an unusual experience of traveling into his subconscious by telling me about his unique experience. What he experienced in this dream, let's call it that, aroused my imagination - I wanted to choose a request for myself with which I would go to my subconscious through a needle prick. And he described a journey he made through a winter forest, where he saw his friends and family, different situations he had lived through throughout his life, and the opportunity to look at them from a completely different angle.

On my first attempt, I failed to achieve the state my friend described. I was torn away from consciousness and spun in a whirlwind of hypnotic illusions, in which I lost all sense of this world, my body, and whether I had a body at all, but I still remained on the surface, occasionally opening my eyes and asking “where am I,” “what time is it,” “when will I enter the state I need.” After forty minutes of this, I finally woke up. My body was weak, I was dizzy, I couldn't stand on my feet and I was recovering from this state for at least two hours, I was struck with a drug hangover - this was my first and only experience of anesthesia.

After the first such slap in the face, I decided to give myself a break for a few months, but to definitely come back and try again, because the gestalt was not closed.

After a few months, I collected questions for myself again, and one day I suddenly wrote to a friend: “I want to dive again, enter me, I'll be at your place in an hour”.

I had a meeting with a therapist in 3 hours, and I realized that I wouldn't have time to wake up, so I forced myself to wait. At the meeting, I shared my plans with the therapist, and she kindly asked me what kind of request I was coming in with. After listening to my stream of self-dissatisfaction, she paused and asked for permission to share my thoughts. When I gave her my consent, she asked: “Maybe you should stop looking for what's wrong with you and look at all the good things about you.”

It was a very reasonable question, and I felt ashamed of myself - in an hour I would jump into the unknown, allow myself to inject drugs into my gluteal muscle, and meanwhile I was fucking attacking myself, imperfect one.

When we finished, I went out of the kitchen and into my friend's bedroom and told him I was ready.

This time, he increased the amount of anesthetic he injected me with, and I felt weak much faster, almost as soon as I lay down on the bed. I felt him hugging and caressing me, and I also felt nervous, because I remembered from the last time how much I had to pay for the trip. The world spun again, and my eyes, although they had been open for some part of my stay in this state, no longer recognized the familiar world around me.

It is very difficult to find words to describe this state, because it is not like anything else. I think this is precisely because it is dissociative. I leave not only my bodily shell, I leave any idea and memory that I have a physical body. I am spun into a visual mess, as if I am part of constructions, liquids and materials, falling or flowing somewhere, and I constantly feel like it has always been like this and will always be like this, and I feel the urge to die-not a dramatic urge, because I don't remember who I am, but more like a response to what is pushing and pulling me, and I feel tired, and then I want it to stop. Somewhere in the distance, I could hear the music we had left on for me, the tracks from Skyrim, and more than anything, I wanted silence to come, but I could no longer communicate it, except telepathically.

At that time, my friend was closely monitoring my condition. He told me that my tongue was constantly drooping, and I could not stay on my side, my eyes were open, but I did not react to anything. I stayed in this state for twice as long as expected, and as a result, it took me twice as long to recover from anesthesia.

So we found out that it was not enough to inject ketamine to enter the k-hole, but that I needed to inject some other substance.

But apart from that, this episode is significant for me. I was trying to enter the subconscious on aggression towards myself, and I got a kick from myself.
Some time after that, a friend of mine wrote to me and invited me to play Lila. Before that, I had heard about it out of the corner of my eye, but had no clear idea. So, Lila is a board game of esotericism. You ask a question in your mind or out loud, and wait for the game to let you in - you have to roll a 6 on the dice. I'm amazed at how it works, but really, the game wouldn't let me in until I went through all the options in my head and formulated the question as follows: “Where do I lose my energy?” And among all the possible questions swarming in my head, this is the most relevant one now. I got the impression that the game literally answered “I'm so glad you asked! So, sit down and listen.”

We played for 5 and a half hours, and I wrote down a huge summary of insights, including obvious things that I had already noticed, things that I bring to personal therapy, but there were also things that the game highlighted to me and emphasized in bold - when a statement or question gets a 6 again, it's something energetically charged that is also worth noting.
I found a lot of support and validation of my feelings, came face to face with my own beliefs and distorted understanding of rightness, where I betray myself in favor of someone or something, do not allow myself to manifest and touch my deepest desires. I don't want to go into the details of my discoveries, I'll just say that it was a real trip! A five-hour trip, with irritation, but without vomiting and a drug hangover, without getting stuck in a hole of consciousness where I think I'm not going to come out and it's better to die.

I am learning again and again to get to know myself and this world around me with love, not aggression, with patience and understanding, with curiosity, and with acceptance that it is fucking hard. Sometimes I succeed.