Тяжкі кроки на порожній стежції -Heavy steps on an empty path

В підлітковому віці я часто грала в компютерні ігри. Найбільше мені подобалися  RPG  ігри з  красивим широким світом і нескінченними квестами, як “Skyrim”, наприклад. Ох, важко порахувати, скільки тижнів я всадила в ігри - це була моя єдина розвага і спосіб переключити голову від навчання. Вчилася я на “відмінно”, а ще я не мала друзів, мені було нецікаво з однолітками. Тож практично щодня аж до випускного класу я поверталася зі школи, швидко робила всі необхідні завдання і грала в ігри до ночі.

Я вже давно не граю, хоч часом хотілося б. Я навіть не дивлюся серіали. Мені важко зосереджувати свою увагу на чомусь довготривалому, до того ж, віртуальна  реальність тепер гостро відчувається гаянням часу, мені постійно здається, що я кудись не встигаю, що час вислизає у мене з рук.

Я пам’ятаю одну гру, де розвиток персонажа  був обмеженим - з переходом на новий рівень давалася певна кількість очок, які можна було вкласти в прокачку скілів - останніх завжди було більше, ніж очок, які можна заробити в грі. Тобі завжди треба було заздалегідь обрати, що ти хочеш - бути класним в руйнівній магії, махатися дворучним  мечем чи відкривати відмичками усі потаємні двері.

Хіба не те саме відбувається зі мною щодня? Від моменту мого пробудження до моменту, коли засну, я маю якусь кількість годин, яку можу вкласти в роботу, комунікацію з людьми, саморозвиток чи відпочинок. За добу я можу осягнути обмежену кількість нової інформації - я як глечик на конкретний об’єм, з якого поллються потоки, якщо влити більше розрахованого.

Я відчуваю внутрішню метушню і тривогу, бо не відчуваю наповнення. Мені здається, я стою на місці і нічого не відбувається, в мій глечик нічого не входить. Навіть більше, таке враження, ніби є повно тріщин на дні цього глечика.. Я забуваю речі, імена, події, людей, я розгублюю навички.

Я не відчуваю наповнення від того, чим займаюся. Це схоже на вигорання -я втратила сенс в тому, що роблю, від цього мені здається, що я займаюся незрозуміло чим, гаю час. Мені не зрозумілі мої глибинні бажання, щоб знайти свій орієнтир. Це все тривожні знаки.. я боюся застрягти в депресивному стані, особливо зараз, під час війни. Я не відчуваю себе в безпеці через фінансову нестабільність, до того ж, думка про те, що мого чоловіка можуть мобілізувати і я залишуся наодинці постійно підриває мене з місця щось робити. Більше фотографувати і фотографуватися. Більше монтувати відео і обробляти фотографій. Більше часу проводити в соц. мережах і над саморекламою. Більше тривожитися про те, що моя фінансова подушка недостатня.

Спостереження за оточенням тільки поглиблює цю прірву переживань - таке враження, ніби кожен знає, чого хоче, любить свою справу, має успіхи, опановує нове і почувається на своєму місці, одна я не йду в ногу з часом і втрачаю зв’язок з реальністю, з тим, що цікаво цьому світові і за що він готовий платити.

Пройшов цілий рік мого вільного плавання - в кінці минулого вересня я отримала свою останню офісну заробітню платню. Це був останній раз, коли я точно знала, що гроші будуть, і могла підрахувати, скільки саме я отримаю. Останній раз, коли я могла бути спокійна за завтрішній день.

Час мінливий, як і мої стани і настрої. Ще нещодавно я відчувала підтримку і любов людей, яких називала друзями. Сьогодні всі їхні події минають без мене, ми не спілкуємося, - так буває, ви зіграли ролі в житті одне одного і розбіглися.

Я почуваюся самотньо. З усім тим багажем питань до себе, свого призначення і спроб переналаштувати якісь хибні установки своєї свідомості за допомогою психотерапії і йоги - з усім цим виникає ще більше суму, бо з роботою над собою і  з намаганням віднайти задоволення в своїй роботі у фотографії я не стаю ближче з людьми. І чим більше я роблю зусиль і рухів, тим більше мені здається, що я нічого не встигаю і йду у хибному напрямку.

Це морально важкі для мене півроку, разом з тим, що вони були теплими, зеленими і красивими. Попереду холодна осінь і зима.. Думка про те, що буде холодно, будуть нові обстріли і може знов не бути електрики підганяє мене, виснажену і розгублену, працювати хоча б за інерцією, аби тільки не зупинятися

(eng )

I used to play computer games a lot when I was a teenager. Most of all, I liked RPG games with a beautiful wide world and endless quests, like Skyrim, for example. It's hard to count how many weeks I spent playing games - it was my only entertainment and a way to take my mind off my studies. I was an "A" student, and I had no friends, I was not interested in my peers.

So almost every day up until my senior year, I would come home from school, quickly do all the necessary tasks, and play games until nightfall.

I haven't played games for a long time, although sometimes I would like to. I don't even watch TV shows. It's hard for me to focus my attention on something long-lasting, and virtual reality now feels like a waste of time, I constantly feel like I'm not on time, that time is slipping away from me.

I remember one game where the character development was limited - with the transition to a new level, you were given a certain number of points that could be invested in pumping skills -there always were more skills than points you could get. You always had to choose in advance what you wanted - to be good at destructive magic, swing a two-handed sword, or open all the secret doors with lockpicks.

Isn't that what happens to me every day? From the moment I wake up until the moment I fall asleep, I have a certain number of hours that I can invest in work, communication with people, self-development, or rest. I can absorb a limited amount of new information per day - I'm like a pitcher with a specific volume, from which streams will pour out if you pour in more than the calculated amount.

I feel turmoil and anxiety because I don't feel filled. It seems to me that I am standing still and nothing is happening, nothing is entering my pitcher. Moreover, it seems as if there are many cracks at the bottom of this pitcher. I forget things, names, events, people, I lose my skills.

I don't feel fulfilled by what I do. It's like a burnout-I've lost the meaning of what I'm doing, which makes me feel like I'm doing something that's not worthwhile, wasting time. I don't understand my deepest desires to find my reference point. These are all warning signs... I'm afraid of getting stuck in a depressive state, especially now, during the war. I don't feel safe because of the financial instability, and the thought of my husband being mobilized and being left alone constantly pushes me to do more.

Take more photos and be photographed. More video editing and photo processing. Spend more time on social media and self-promotion. More worrying about my financial cushion being insufficient.

Observing the people around me only deepens this abyss of feelings - it seems as if everyone knows what they want, loves their work, has success, learns new things and feels in their place, and I am the only one who does not keep up with the times and loses touch with reality, with what this world is interested in and what it is willing to pay for.

A whole year of my free-floating has passed - at the end of last September, I received my last office salary. It was the last time I knew for sure that I would get money and could calculate exactly how much I would get. It was the last time I could be calm about tomorrow.

Time is changeable, as are my states and moods. Not long ago, I felt the support and love of people I called friends.

Today, all their events go on without me, we don't communicate - it happens when you have played roles in each other's lives and then lost touch.

I feel lonely. With all this baggage of questions about myself, my purpose, and attempts to reconfigure some false attitudes of my consciousness with the help of psychotherapy and yoga, all this makes me even more sad, because with the work on myself and with trying to find satisfaction in photography and work in general, I do not become closer to people. And the more effort and movements I make, the more I feel like I'm not getting anywhere and going in the wrong direction.

These have been morally difficult six months for me, even though they were warm, green and beautiful.

Cold autumn and winter are ahead. The thought that it will be cold, there will be new terrible shelling and missile attacks and there may be no electricity again pushes me, exhausted and confused, to work at least by inertia, just to keep going